загрузка...
загрузка...
На головну

Метод адміністративного права

В теорії права прийнято виділяти три основних способи правового регулювання. Це - припис (накладення прямого юридичного обов'язку здійснити певні дії); заборона (накладення прямого юридичного обов'язку не здійснювати певні дії); дозвіл (юридичний дозвіл здійснювати певні дії на свій розсуд). Конкретне призначення тієї чи іншої галузі права впливає на вибір юридичних засобів впливу і на перший план може вийти один з них. Так, для цивільно-правового регулювання характерним є використання дозволу, оскільки врегульовані цивільним правом майнові відносини носять, як правило, договірний характер (наприклад, цивільна угода, господарський договір), який передбачає рівність сторін. Разом з тим кожна галузь права використовує всю сукупність способів правового впливу, виділяючи серед них основні для цієї галузі.

Під адміністративно-правовим методом регулювання розуміється сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини. Адміністративно-правове регулювання управлінських суспільних відносин фактично є формою юридичного опосередкування зв'язків між суб'єктом і об'єктом управління, правовим способом цілеспрямованого керівного (управлінського) впливу. Але ці зв'язки і цей вплив припускають відоме підпорядкування волі керованих єдиної керуючої волі. Таким чином, адміністративно-правове регулювання має своїм об'єктом такі суспільні відносини, в яких становище сторін характеризується їх фактичною нерівністю: один з учасників «підпорядкований» іншому. Інакше кажучи, об'єкт управління підпорядкований суб'єкту управління. Так, адміністративне право регулює управлінські відносини між вищими і нижчими органами виконавчої влади, побудовані на засадах організаційної підпорядкованості. Відповідно кожна ланка системи органів виконавчої влади підпорядкована по вертикалі відповідному вищій ланці. У відносинах між органами управління і громадянами також в наявності фактична нерівність сторін, що проте не носить характеру організаційної підлеглості громадянина цим органам. Саме органи управління встановлюють обов'язкові для громадян правила поведінки (наприклад, протипожежні, санітарно-гігієнічні та ін.), Застосовують до них в необхідних випадках примусові заходи (наприклад, адміністративні стягнення), вирішують питання, що виникають з ініціативи громадян (наприклад, за їхніми скаргами і заявами) і т. п.

Особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин найчіткіше виявляються в наступному.

По-перше, для нього характерні приписи відповідних органів виконавчої влади (посадових осіб). Інша сторона врегульованих суспільних відносин зобов'язана підкорятися цим настановам. Так, акт голови місцевої держадміністрації обов'язковий для всіх її працівників або для тих з них, кому він прямо адресований. Таким чином, у наявності юридично владні приписи суб'єкта державного управління, який діє від імені держави і реалізує надані йому владні повноваження. Внаслідок цього інша сторона управлінських відносин не може займати рівне становище з органом, виступаючим в ролі суб'єкта управління.

По-друге, юридично владні приписи суб'єкта державного управління є односторонніми. Якщо громадянське право передбачає волевиявлення двох сторін відносин, то предметом адміністративного права є такі відносини, в яких чітко виражено волевиявлення одного боку, при цьому їй належить вирішальне значення. Наприклад, юридичний акт управління виходить не від усіх сторін управлінських відносин, а тільки від уповноваженого органу управління або посадової особи, які висловлюють в даних відносинах інтереси держави. Очевидно, що ознака однобічності волевиявлення логічно випливає з властивою управлінським відносинам підлеглості однієї сторони іншій. Відповідно тільки суб'єкт управління уповноважений давати владні приписи, обов'язкові для іншої сторони відносин. У цьому проявляється наявність юридичної нерівності сторін: волевиявлення суб'єкта управління не є рівним волевиявленню об'єкта управління, інакше відносини набули б договірного характеру. Ось чому суспільні відносини, які регулюються адміністративним правом, часто називають владними відносинами. За цим терміном по суті прихована одна з основних якостей соціального управління: наявність в управлінських відносинах єдиної керуючої волі, якій підпорядковується воля тих, ким керують (підлеглих). Практично однобічність юридично владних приписів суб'єктів державного управління виражається в тому, що ці суб'єкти наділені такими повноваженнями, обсяг яких у іншої сторони управлінських відносин менше. Наприклад, адміністрація підприємства має право самостійно вирішувати багато питань своєї виробничо-господарської діяльності. Проте є і такі питання, вирішення яких внаслідок їх загальногалузевого характеру відноситься до компетенції вищих органів. В інших випадках у однієї зі сторін управлінських відносин взагалі немає повноважень, аналогічних повноважень органів виконавчої влади (наприклад, у громадян). Саме тому така сторона відносин звертається до повноважного органу (посадовій особі) за рішенням того чи іншого питання, так як сама вона вирішити його не може.

Таким чином, незалежно від того, є пряма організаційна підлеглість суб'єкту управління або вона відсутня, ніхто, крім органу, що є суб'єктом управління в розглянутих управлінських відносинах, не має достатніх повноважень для вирішення тих чи інших питань. При цьому владність і юридична обов'язковість односторонніх приписів визначаються нормами права, а не на розсуд суб'єктів управління. Це означає, що в сфері державного управління норми адміністративного права визначають інстанцію, яка правомочна самостійно і юридично владно вирішувати різноманітні питання, що виникають у сфері управління. Отже, підпорядкованість в адміністративно-правових відносинах виявляється в юридичній залежності однієї сторони (керованої) від іншої (керуючої). Суб'єкт управління по суті юридично панує, а об'єкт - юридично залежить від прояву його волі. У обов'язковості односторонніх юридично владних приписів суб'єкта управління для іншої сторони управлінських відносин і знаходить свій прояв підлеглість, притаманна адміністративно-правовому регулюванню.

Однобічність і обов'язковість волевиявлення суб'єкта державного управління найбільш характерні для приписів і заборон як способів регулюючого впливу адміністративного права на управлінські відносини. Вони характерні і для дозволів. Вибравши дозволений варіант поведінки, відповідна сторона управлінських відносин діє, керуючись обов'язковим розпорядженням, і в цьому розумінні вона юридично підвладна таким одностороннім правилам. Наприклад, громадянин, реалізуючи своє право на оскарження неправомірних дій органів державного управління, посадових осіб, юридично залежить від одностороннього рішення за його скаргою, яке прийме правомочний орган управління внаслідок наданих йому односторонніх юридично владних повноважень.

Узагальнюючи викладене, можна стверджувати, що згідно з нормами адміністративного права кожен орган державного управління, посадова особа наділяються повноваженнями щодо прийняття в односторонньому порядку рішень, вимоги яких є обов'язковими для всіх, кому адресовані такі рішення. Також вони обов'язкові і для суб'єкта управління. Таким є механізм юридичної взаємодії сторін в управлінських відносинах, закріплений нормами адміністративного права. Внаслідок своєї універсальності він характерний і для інших галузей права, де суспільні відносини не носять договірного характеру (наприклад, для трудового, фінансового права та ін.).

Особливості адміністративно-правового методу не обмежуються тим, що суб'єкт управління має права примушувати іншу сторону до дотримання загальнообов'язкових правил. Можливість примусу не виключається, але воно застосовується як крайній спосіб юридичного впливу. Таким чином, обов'язковість приписів не тотожна примусу. Зміст юридично владних приписів (властивих адміністративно-правовому регулюванню) досить різноманітно. У формі розпоряджень встановлюються правила поведінки, юридичні обов'язки, здійснюється контроль за належною поведінкою. Багато питань вирішуються в односторонньому порядку з ініціативи громадян, нижчих органів і підлеглих об'єктів, їм надаються відповідні права, задовольняються їх законні клопотання, юридично оформляються суб'єктивні права і т. П. Ухваленню одностороннього юридичного акту у багатьох випадках передують узгодження, загальний розгляд і обговорення тих чи інших питань. Виконання односторонніх приписів забезпечується роз'яснювальної та виховної роботою органів управління; приписи нерідко супроводжуються рекомендаціями щодо їх найбільш ефективному виконанню і т. д. Зараз все ширше застосовуються не тільки методи прямих приписів, а й способи непрямого впливу (наприклад, економічних важелів на майнові інтереси керованих).

Практика свідчить, що, наприклад, міністерство і підприємство не можуть мати однакові права, перебувати на однаковому правовому рівні. Вони здійснюють різну за своїм призначенням діяльність. Керівництво передбачає підлеглість керованих і виключає можливість еквівалентно-компенсаційних взаємозв'язків між керівником і керованим.

Результатом різного роду узгоджень, які широко використовуються на практиці органами виконавчої влади, часто є односторонні юридично владні акти відповідних органів управління.

Разом з тим наведене свідчить про те, що владному методу не чужі способи впливу, які передбачають рівність сторін, і вони використовуються не тільки на стадії, що передує прояву власне адміністративно-правового регулювання (підготовка одностороннього владного рішення).

Зі сказаного можна зробити певні висновки. Адміністративно-правовий метод використовується при визначенні прав і обов'язків учасників регульованих відносин, санкцій і порядку їх застосування. Адміністративно-правовий метод регулювання проявляється в юридичній нерівності учасників відносин, прямому організаційному підпорядкуванні одного з них іншому. В процесі адміністративно-правового регулювання розпорядження органів державного управління, адресовані іншим учасникам управлінських відносин, є обов'язковими до виконання. Управлінські відносини можуть виникати поза волею іншого боку, так як органи виконавчої влади діють від імені держави, наділені юридично владними повноваженнями.

В адміністративно-правовому регулюванні управлінських відносин використовуються адміністративне нормотворчість й розпорядження, а також адміністративні заходи правоохоронного характеру.

Адміністративне нормотворчість - це встановлення органами виконавчої влади підзаконних обов'язкових правил поведінки в сфері державного управління.

Адміністративне распорядительство проявляється у вирішенні органами управління, їх посадовими особами питань індивідуального характеру. Подальший розвиток адміністративної нормотворчості і розпорядництва в сучасних умовах тісно пов'язане з поліпшенням їх форм, удосконаленням законодавства, посиленням економічних і організаційних важелів реалізації управлінських рішень, підвищенням професійних знань державних службовців, розширенням наукових основ і культури управління працею.

До адміністративних заходів правоохоронного характеру відносяться заходи, спрямовані на підтримання режиму законності і дисципліни в державному управлінні, застосування передбачених законом способів виховного і примусового впливу. Вони використовуються для охорони громадського порядку, власності, соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, зміцнення законності, запобігання правопорушенням та боротьби з ними, виховання громадян у дусі дотримання Конституції і законів України.

Таким чином, адміністративно-правовий метод відображає владну природу державного управління, однобічність і юридичну обов'язковість приписів суб'єктів управління, а врегульовані цим методом відносини визначаються як відносини влади і підпорядкування.

Адміністративне право України як галузь права «-- попередня | наступна --» Адміністративне право та інші галузі права
загрузка...
© om.net.ua