загрузка...
загрузка...
На головну

Українська Національно-демократична революція 1917-1920

План.

 1. Лютнева революція в Росії та Україні.
2. Центральна Рада, її соціальна база, програма, діяльність. М. Грушевський, В. Винниченко.
3. Проголошення УНР, її незалежності та радянської влади в Україні.
3. Державний переворот. Падіння Центральної Ради. Основні напрямки політики уряду П. Скоропадського.
4. Освіти Західно-Української Народної Республіки, злуки УНР і ЗУНР.
5. Політика Директорії УНР.
6. Політика радянсько-більшовицького уряду України.

 

Лютнева революція підняла з історичної арени російське самодержавство. У Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Політичним суперником була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська Рада видав наказ № 1, який вводив виборні комітети у військових частинах, які стали всевладними в рішенні всіх політичних і повсякденних питань в армії.

На місцях влада Тимчасового уряду представляли губернські, повітові і міські комісари, а також виборні об'єднані комітети громадських організацій. Поряд з ними всюди виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні на звістку про повалення самодержавства почалася сильна український національний рух 3-4 (17) березня 1917 р. з ініціативи ТУП був заснований загальноукраїнську громадсько-політична організація - Центральна рада, в який згодом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, товариств і т. д .. Головою ЦР було обрано М. Грушевського.

ЦР стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалося згуртування всіх Українські різних ідейних убежденій.19-21.04.1917г. відбувся Український Національний конгрес, який поповнив ЦР. Був створений Виконавчий комітет ради (згодом - Мала Рада) на чолі з М. Грушевським, заступники - С.Єфремов і В. Винниченко, який став своєрідним урядом на Україні. Головним політичним вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України в складі федеративної демократичної Росії (на цьому стояла більшість).

Процес національного відродження охопив також армію. Перший український полк був сформований на початку 1917 р., А вже на жовтень були створені десятки українських частин (бл.3 млн. Чоловік). Ініціатором українського військового руху був М. Міхновський.

18.05. і 10.06.1917 р проходили I і II українські військові з'їзди, які посилили процес створення українських військових частин і виявилися потужною підтримкою політичної діяльності ЦР.

10 (23) червня 1917 р ЦР видала свій I Універсал, який фактично проголошував самочинне втілення в життя автономії України - "однині самі будемо творити наше життя". Було створено уряд - Генеральний секретаріат 15 (29) червня під чолі з Винниченком.

Після переговорів з урядовою делегацією Росії і шаленої кампанії тиску ЦР фактично відступила від свого наміру негайно здійснити автономію, про що сповістила у своєму ІІ Універсалі (3 (16) липня 1917 р.). Тимчасовий уряд визнавало юрисдикцію Генерального секретаріату тільки в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губернії. Це було початком розчарування народних мас в ЦР, від якої чекали більш рішучих кроків у здійсненні автономії та інших питань.

Основними політичними партіями, які діяли на Україні між лютим і жовтня 1917 р були: УСДРП - лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; УПСР - лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Железняк, Н. Шраг; УРДП, з червня - УПСФ - лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; ППСС - П. Макаренко, М. Андрієвський, І. Луценко - ставила завдання освіти незалежної Української республіки; УПХД, що стояла на позиції українського монархізму.

На Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили:
1. Сили Тимчасового уряду.
2. Центральна рада.
3. Радикальні елементи Рад на чолі з більшовиками.
Важливою підтримкою національно-визвольної боротьби було утворення вільного козацтва на Україні. На осінь 1917 р. налічувалося 60 тис. козаків.

4-5 липня в Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка. Згідно з домовленостями ЦР вводила до складу Ради і Генерального Секретаріату 30% представників національних меншин, а 16.06.1917 р приймає "Статут вищого управління України". Фактично це була основа конституції. Тимчасовий уряд не затвердило цей документ, а сам 4 серпня 1917 видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яка істотно обмежувала права України.

1. Генеральний секретаріат повинен стати органом Тимчасового уряду.
2. ЦР позбавлявся законодавчих прав.
3. До ЦР входили не 14, а лише 7 секретарів, причому 4 з них повинні бути представниками меншин.
4. Українська теггіторія звужувалася до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). ЦР прийняла резолюцію, яка не приймала, але і не відкидала "Інструкцію", а "брала її до відома".
25.10 (7 листопада) 1917 р більшовики повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу Рад на всій теггіторіі колишньої Російської імперії.

В ході тривалих боїв у Києві (27-29 жовтня 1917 г.) Урядові війська під натиском більшовиків і окремих українізованих частин були змушені залишити Київ. ЦР не допустила переходу влади в руки більшовиків і через деякий час оголосила себе верховною владою на Україні. У своєму ІІІ Універсалі 7 листопада 1917 р ЦР заявила про: освіта УНР, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів профспілок, встановлювалися кордони Української Республіки, крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювалися також на Харківщині, Катеринославщину, Херсонську, Таврію. Разом з тим лідери ЦС не наважилися на проголошення самостійності України. III Універсал залишив її федеративний зв'язок з Росією.
Федеративний зв'язок України з Росією, який був проголошений ІІІ Універсалом не давав ясності, з якою Росією - більшовицької, якої ЦР не визнавала, або Росією Керенського, якого вже не існувало. Таке протиріччя було результатом затвердження в політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів багатьох поколінь федералістські-автономістських концепції, відсутність у них послідовного державного світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя на Україні, здійснення якої могло перетворити її на демократичну і економічно розвинену країну. Формально ЦР визнали вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Всі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалася. Однак на місцях фактично не було повновладдя ЦР. На противагу її органам на владу претендували як Ради, так і органи місцевого самоврядування, обрані влітку 1917 р, на основі прямого, таємного і загального виборчого права. У цих умовах більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти ЦР, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченням в буржуазності і нарешті захопити владу в свої руки.

В кінці 1917 р. український національний рух ще йшло по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів (листопад 1917р.) в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії - майже 75%. Однак, більшовицькі організації на Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції.
Цьому сприяла нерішучість ЦР:
- У справі аграрної політики;
- Питанні укладення миру;
- У військовому питанні.

Спроба ЦР ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликало невдоволення значної частини селянства України.

Разом більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без всяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів на Україні, всупереч закликам Генерального секретаріату берегти національне багатство, почалися масові погроми поміщицьких господарств, знищення запасів хліба, худоби, підпали лісів, садів і т. Д.

 Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово покидали фронт і поверталися додому ділити землю. Швидко розкладалися українські частини, чому сприяла слабка військова політика ЦР.

Всі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального секретаріату, який боявся постійної армії як "буржуазної інституції".

Драматична доля спіткала 1-й Український корпус П. Скоропадського, який в листопадові дні 1917 році захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П. Скоропадському Київ був врятований від більшовиків. Однак, Генеральний секретаріат фактично довів до відставки Скоропадського і розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві (4 грудня 1917 г.), який був скликаний з метою ліквідації ЦР, його більшовицькі учасники (127 осіб) переїхали до Харкова і разом з делегатами I з'їзду Рад Донецько-Криворізького регіону провели I Всеукраїнський з'їзд рад (11-12 грудня 1917 р). З'їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював усі акти і розпорядження ЦР, яка звинувачувалася в антинародній буржуазній політиці і націоналізмі. Було утворено уряд - "Народний секретаріат", який почав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації ЦР.

Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад (з понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правомочними Радянською Росією.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР, який надійшов до Києва 3 грудня. У цьому документі, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого - робилися грубі втручання в її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до ЦР:
1. відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про створення Українського фронту);
2. не пропускати через Україну козак формування з фронту на Дон;
3. пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;
4. припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців.

На роздуми відводилося 48 годин, в разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував ЦР "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 ЦР перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії.

 Відсутність надійних військових частин в розпорядженні УНР, що було результатом вищезгаданої позиції лідерів ЦС, привели до її військової та політичної катастрофи.

Вирішальні події почалися 25 грудня коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ тридцятитисячний радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореними темпами, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівському, Полтавою, Лубнами, перед ними відкрився шлях на Київ. На початку 1918р. ЦР втрачає позицію за позицією - в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Нерішучість і непослідовність ЦР призвела до того, що у вирішальний момент 16.01.1918р. в бою під Крутами (станція між Ніжином і Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів і юнкерів, більшість з яких загинув в нерівному бою. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного "Арсеналу". І хоча це повстання було придушене (4.02), утримати Київ все ж не вдалося.

Переважаючі сили загонів червоноармійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. ЦР евакуювалася в Житомир, а незабаром - в Сарни.

В умовах, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму на Україні було укладення миру з Центральними державами і отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладення миру зажадало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ ЦР провела ряд заходів, в тому числі радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV Універсалом самостійність і незалежність України. У Брест-Литовську українська делегація (голова В. Голубович) 26 січня 1918 підписала мир між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також взяли на себе зобов'язання здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччини і її союзників. Додатковими умовами Брестського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками і надання їй мільярдної позики.

Оцінюючи результати Брест-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: "Умовами угоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти". Справа в тому, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку була підписана 26 січня 1918 р Тобто саме той день, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18.02.1918 р почали широкомасштабний наступ. До них приєдналися також українські загони.

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики змушені були на початку березня залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Однак для ЦР це була "піггова перемога". 2 березня 1918 року українське уряд повернувся до Києва. Його стан був надзвичайно важким. Він не мав реальної сили (за німецькими даними військо УНР нараховувало всього 2 тис. Чоловік) щоб протидіяти німцям, які часто вели себе як окупанти, втручалися в управління, самовільно заарештовували, судили і розстрілювали громадян України. Посилилася протиріччя між різними політичними групами в ЦР, значною мірою викликані її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині і Поділля зверталися безпосередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало відновлення приватної власності на землю. Однак ЦР і надалі прагнула проводити "соціалістичний" курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З іншого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті економічні зобов'язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. ЦР зависає в повітрі, втрачаючи залишки соціальної опори в усіх верствах населення України.

У такій ситуації на авансцену політичного життя України, все активніше виходили консервативні політичні сили. Серед них - Українська народна громада, партія Українських хліборобів-демократів, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення, "соціалістичних експериментів" ЦР, відновлення всіх прав приватної власності, в тому числі на землю, і освіту міцної державної влади, що спирається на історичну українську традицію. Забезпечивши собі підтримку німецького командування, консервативні лідери скликали хліборобів Конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних землевласників.

29.04.1918 р на ньому був проголошений гетьманом України П. Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили всі державні установи. ЦР була розігнана німецьким загоном. Скасовувалися всі закони ЦР, замість УНР проголошувалася Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав гетьману повноту законодавчої і виконавчої влади, відновлював право приватної власності і оголошував про вибори до Українських сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, не погоджуючись з її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр - Український Національно-державний союз (травень 1918р.). Незважаючи на протидію як українських соціалістів, так і багатьох російських політичних організацій і партій, які бачили в Українській Державі тільки плацдарм для відновлення "єдиної неподільної Росії" гетьманський уряд здійснив ряд важливих державно кроків. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Були встановлені дипломатичні відносини на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основному українським цукром і іншими природними багатствами України, створена її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкриті 2 українські університети, засновано Українську Академію наук, Національну Галерею мистецтв, Український історичний музей, Українська Національна бібліотека та ін .. Почалося будівництво постійної армії, створення якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалося поновлення організації козацтва як окремого стану, мало створити соціальну опору для української держави і його армії. Україна були передачі судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним, з огляду на цілий ряд внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Перш за все в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставилися в провину численні каральні експедиції проти селян, часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безоплатної передачі поміщицької землі і ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Незабаром Україна здійснилася селянськими повстанськими загонами, як українське політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизовані. В адміністративному апараті в зв'язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще і не відповідав проголошеному П. Скоропадським курсу на розвиток національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела ні до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій . У липні - серпня 1918 р піднімається антигетьманський хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. Залізничників). В цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч людей.

13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР - Директорію в складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Андрієвського, А. Макаренко. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з не більшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила - формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918 р) Найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю теггіторію України.
Основними причинами падіння гетьманату були:
- Залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;
- Відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;
- Реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;
- Посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;
- Вузька соціальна база;
- Підпорядкування соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;
- Наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

Через півтора місяці Директорія змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії починається період політичної нестабільності, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки; нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів - Рівне - Станіслав - Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепою, В. Пилипенко) і кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. В кінці 1920р. Директорія остаточно втрачає контроль над теггіторіей України і Петлюра емігрував за кордон.

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

 Перед новою владою стояли складні проблеми організації, зміцнення української державності, якій погрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу через Дністра. У цих умовах відбувся Трудовий конгрес (23-28.01.1919 р) Який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт злуки УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22.01.1919 р

За організації влади в середовищі українських політичних партій існували протиріччя. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), частина (Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці протиріччя були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому, за ЦС. Армія УНР складалася з малодісціплінованіх селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис. Чол. швидко розкладалася під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію. Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 р були змушені покинути Київ. На більшій частині теггіторіі України була відновлена ?? Радянська влада. Скликаний в Києві 6-10 березня 1919 р III Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв Конституцію УРСР як "незалежної і суверенної держави". Однак, ця "державність" була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії на Україну. Спроби будь-якими засобами завантажувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу в руки селянства більшості поміщицьких господарств, які залишалися в розпорядженні держави, викликали гостре невдоволення українського села політикою Радянської влади в цілому.
Навесні - влітку 1919 р воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919 року було 328 повстань на Україні. Найбільшими з них були повстання Григор'єва і Зеленого, виступ Махно. Наявність значної «внутрішнього» антибільшовицького фронту дозволило Директорії зміцнити свої позиції. У травні-червні була проведена реорганізація в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ.

Отже, приходу до влади Директорії сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Однак недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі держави, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабшає армія; міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дозволили їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Перша світова війна і жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил і геополітичне обличчя світу. Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригноблених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 18 жовтня 1918 року у Львові було створено Українську Національну Раду (УНР), цей день вважається днем ?? проголошення на західноукраїнських землях держави, пізніше (13.11.1918 р) Отримала назву Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, які вели підготовку до утворення Польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. Українські військові з'єднання 1,5 тис. Воїнів на чолі з сотником Вітовським, які були в складі Австро-Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня - інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич (президент Української Національної Ради) і Кость Левицький (голова Державного секретаріату) - діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули до демократичних реформ зі збереженням класового миру в суспільстві. Був введений 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини отримали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз'єднання всіх українських земель в межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави.

22 січня 1919. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР отримала назву Західної області УНР (ЗОУНР) і отримала повну автономію.
Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула захопити західноукраїнські землі.

21 листопада після тритижневих боїв, українські війська залишили Київ. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярної армії ЗУНР, яке отримало назву Українська Галицька Армія (УГА), командир генерал М. Омелянович-Павленко .. У 1919р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (7-28.06.1919 р) 25 тис. Українських солдатів і офіцерів примусили відступити 100-тисячне польська армія. Однак наприкінці червня українські війська відступили до Збруча де з'єдналися з частинами армії УНР.

16-18.07.1919 р УГА форсувала р Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
ЗУНР увійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.
1919р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави - УНР. З 6 січня 1919р. держава, затверджувалася в Україні радянськими політиками, отримала нову назву - УРСР.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова стає постійним, його очолює за рекомендацією В. Леніна Х. Раковський і називається уряд вже РНК.

Юридичне оформлення радянської державності на теггіторіі України сталося 10 березня 1919р. коли III Всеукраїнський з'їзд Рад (Харків) прийняв першу Конституцію УРСР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу "диктатури пролетаріату". Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР визначав здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава повинні зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам гуртожитку.

У першій половині 1919 р прискореними темпами йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстоких умовах війни. 1 червня утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації з метою мобілізації та централізації сил радянських республік для відстоювання радянської влади.

У 1919-1921 рр більшовики спробували реалізувати і на Україні програмні положення своєї партійної програми по заміні ринкової економіки комуністичним виробництвом.

Політика "воєнного комунізму" включала:
- Проведення повної націоналізації всіх підприємств;
- Заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, введення карткової системи розподілу продуктів;
- Мілітаризація праці;
- Широкий централізм;
- Введення продовольчої розкладки.
"Військовий комунізм" - це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" була продрозкладка введена 11 січня 1919. і Декрет про порядок націоналізації підприємств.

За продрозверсткою з селянських господарств збирали 85% їх врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919р. на українське село було направлено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики "воєнного комунізму" на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися в радгоспи і комуни.

Причини поразки визвольних змагань 1917-1921г .:
1. Недостатній рівень свідомості українського громадянства в цілому.

2. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання їм пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним.
3. Політична дезорієнтація селянства, з потенційного прихильника і учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, виявилось неспроможним опанувати ідеєю національної незалежності. Це вело до звуження соціальної бази українського руху.
4. Створенню української незалежної держави протидіяли зовнішні чинники. Головним з них була Росія, перш за все більшовицька. Це також неприхильна позиція Антанти, яка орієнтувалася в основному на відновлення єдиної незалежної Росії. І все ж український визвольний рух незважаючи на поразку не припинився. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

Читайте також:

Гетьманщина у складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності

Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» і в період загострення кризи радянської системи (1954-1985 рр)

Освіти Київської Русі

Військові дії 1648-1653 рр Формування української держави

походження слов'ян

Повернутися в зміст: Історія України

Всі підручники

© om.net.ua